Дата та місце народження:
Дата та обставини загибелі:
Помер 11 жовтня 2023 року, внаслідок ускладнення хвороби у Краматорському військовому шпиталі.
Звання:
Підрозділ:
в/ч А4689 (21-а окрема механізована бригада, 2 механізований батальйон, 3 механізована рота)
Місце поховання:
місто Сарни, Сарненський район, Сарненська територіальна громада, 23 жовтня 2023 рік
Життєпис:
Закінчив Сарненську ЗОШ №4 (нині ліцей №4), та згодом (1992 рік) СПТУ№21 нині ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей, де отримав професією слюсаря та водія, але за покликом серця був будівельником.
В дитинстві цікавився спортом, зокрема легкою атлетикою. Як більшість хлопчаків мав багато друзів, з якими охоче катався на велосипеді. Любив походи в ліс, на природу, захоплювався риболовлею, обожнював подорожувати Україною, цікавився будівництвом, оскільки дідусь був зодчим.
Віктор мав золоті руки, світлий розум та добре серце. Працював будівельником. В 1992-1994 роках Віктор проходив строкову військову службу на Луганщині, механіком-водієм самохідних машин.
Згодом одружився та проживав з родиною у м. Первомайськ (Миколаївська обл.). Маючи проблеми зі здоров’ям та визнаний ВЛК-комісією обмежено-придатним до військової служби, не сховався за хворобу, а був вірний присязі і громадянському обов’язку - пішов захищати кордони України 20 січня 2023 року.
Проходив службу на посаді водія-механіка у в/ч А4689 (21-а ОМБР, 2-й механізований батальйон, 3-я механізована рота) на Донеччині, Лиманський напрямок. Серед командування мав позивний Навара, а побратими щиро називали дядя Вітя.
Відгукувалися про нього, як про надійного та безвідмовного солдата ЗСУ і побратима. За сумлінну службу був нагороджений грамотою.
Про таких як Віктор Тихончик без зайвого пафосу можна сказати - він гідний син України. Як говорить народна мудрість: «Чоловік повинен за своє життя побудувати будинок, посадити дерево, народити сина.
Віктор перевиконав цей план: побудував будинки в різних куточках України, виростив двох синів, був справжнім господарем, який віддав найцінніше - власне життя за гідне майбутнє своєї Батьківщини. Адже казав так: «У мене одна - кохана дружина, мати і Україна», «Бо хто, як не я».
В дитинстві цікавився спортом, зокрема легкою атлетикою. Як більшість хлопчаків мав багато друзів, з якими охоче катався на велосипеді. Любив походи в ліс, на природу, захоплювався риболовлею, обожнював подорожувати Україною, цікавився будівництвом, оскільки дідусь був зодчим.
Віктор мав золоті руки, світлий розум та добре серце. Працював будівельником. В 1992-1994 роках Віктор проходив строкову військову службу на Луганщині, механіком-водієм самохідних машин.
Згодом одружився та проживав з родиною у м. Первомайськ (Миколаївська обл.). Маючи проблеми зі здоров’ям та визнаний ВЛК-комісією обмежено-придатним до військової служби, не сховався за хворобу, а був вірний присязі і громадянському обов’язку - пішов захищати кордони України 20 січня 2023 року.
Проходив службу на посаді водія-механіка у в/ч А4689 (21-а ОМБР, 2-й механізований батальйон, 3-я механізована рота) на Донеччині, Лиманський напрямок. Серед командування мав позивний Навара, а побратими щиро називали дядя Вітя.
Відгукувалися про нього, як про надійного та безвідмовного солдата ЗСУ і побратима. За сумлінну службу був нагороджений грамотою.
Про таких як Віктор Тихончик без зайвого пафосу можна сказати - він гідний син України. Як говорить народна мудрість: «Чоловік повинен за своє життя побудувати будинок, посадити дерево, народити сина.
Віктор перевиконав цей план: побудував будинки в різних куточках України, виростив двох синів, був справжнім господарем, який віддав найцінніше - власне життя за гідне майбутнє своєї Батьківщини. Адже казав так: «У мене одна - кохана дружина, мати і Україна», «Бо хто, як не я».
Нагороди:
нагороджений грамотою за сумлінне виконання обов'язків.
