Дата та місце народження:
28 вересня 1972 року, місто Постдам, Німецька Демократична Республіка.
Дата та обставини загибелі:
10 вересня 2022 року загинув під час контрнаступу у селі Мале Веселе, на Харківщині.
Звання:
Підрозділ:
Місце поховання:
місто Сарни, Сарненський район, 18 вересня 2022 року
Життєпис:
В 1978 році з Німеччини сім’я Хірних, переїхала в Україну в м. Сарни. В 1979 році пішов в 1 клас Сарненської ЗОШ №4 (нині ліцей №4). В дитинстві любив читати книги та дивитись фільми про війну. Після закінчення середньої школи, у 1989 році, вступив в Сарненське ВПУ №22. Під час навчання в училищі відвідував секцію з боксу. По закінченню училища, в 1990 році, призвали до військової служби в м. Кам’янське (Дніпродзержинськ). Через рік служби був комісований через хворобу.
В жовтні 1994 року одружився. Згодом у молодого подружжя народився син Андрій та донечка Олена. Владислав Володимирович, деякий час працював в охоронній службі на посаді охоронця, пізніше, з 2005-2011рр., був прийнятий на роботу лицювальником 4 розряду в управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд №3 Львівської залізниці. Щоб краще забезпечити сім’ю, звільнився і почав їздити на заробітки за кордон.
«Був хорошою людиною, доброю, надійною, справедливою, веселою. Був коханим чоловіком, люблячим татусем та дідусем. Завжди знаходив спільну мову, як з дорослими та і з дітьми. Любив жартувати, це людина позитив, душа компанії. Любив життя. З хобі - це було рибальство, та мисливство. Був патріотом своєї країни…» - так про нього згадує кохана дружина Людмила.
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, 27 лютого 2022 року, повернувся з роботи в Польщі та відразу став на захист Батьківщини. Зразу ж вступив до Сарненської роти охорони, а в травні 2022 року увійшов до складу 14 окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого.
Разом з побратимами боронив Донеччину (Бахмут) а згодом Харківщину. Завжди виконували бойові завдання успішно. Не боячись віддати життя йшов до останнього. Був добрим товаришем із Приступою Станіславом Івановичем.
В жовтні 1994 року одружився. Згодом у молодого подружжя народився син Андрій та донечка Олена. Владислав Володимирович, деякий час працював в охоронній службі на посаді охоронця, пізніше, з 2005-2011рр., був прийнятий на роботу лицювальником 4 розряду в управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд №3 Львівської залізниці. Щоб краще забезпечити сім’ю, звільнився і почав їздити на заробітки за кордон.
«Був хорошою людиною, доброю, надійною, справедливою, веселою. Був коханим чоловіком, люблячим татусем та дідусем. Завжди знаходив спільну мову, як з дорослими та і з дітьми. Любив жартувати, це людина позитив, душа компанії. Любив життя. З хобі - це було рибальство, та мисливство. Був патріотом своєї країни…» - так про нього згадує кохана дружина Людмила.
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, 27 лютого 2022 року, повернувся з роботи в Польщі та відразу став на захист Батьківщини. Зразу ж вступив до Сарненської роти охорони, а в травні 2022 року увійшов до складу 14 окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого.
Разом з побратимами боронив Донеччину (Бахмут) а згодом Харківщину. Завжди виконували бойові завдання успішно. Не боячись віддати життя йшов до останнього. Був добрим товаришем із Приступою Станіславом Івановичем.
Нагороди:
нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);
